Друк

Історії трьох добровольців

.

День українського добровольця – нове свято, проте у наших серцях воно вже встигло посісти важливе місце.

За роки війни свідомість українців повністю змінилася. А з 24 лютого 2022 року ми навчилися цінувати абсолютно кожен день та дякувати Збройним силам за можливість його зустріти.

14 березня – День українського добровольця. Ми розповімо вам про кількох жителів району, які вболівали за життя громади та свого часу не сховались, а добровільно пішли захищати Україну.

Андрій Радулевич

Голова Піщівської тергромади Андрій Радулевич із тих людей, які зовсім не вміють сидіти без діла. У 2017 році він вирішив стати депутатом та допомагати розвивати громаду. Займався цією діяльністю активно. За його ініціативи у громаді з’явилось вуличне освітлення, організував щосуботній збір сміття у селах Повчине й Калинівка та багато іншого.

«Три роки був депутатом. Думаю, на мене ніхто не ображається. Робив усе, що міг. Потім запропонували піти на вибори голови громади. Я собі вирішив, якщо вступлю до вишу, то й на вибори піду. Склав ЗНО, вступив до Національної академії внутрішніх справ. Там і досі навчаюсь на третьому курсі.

У 2020 році виграв вибори й 16 листопада узявся до виконання повноважень голови сільської ради. Люди підтримали, довірили громаду, попри те, що в мене було мало досвіду. А тому підвести їх я не мав права. Понад рік працював, коли почалась війна. 25 лютого, не вагаючись, я пішов захищати Україну», – пригадує Андрій Борисович.

Народився Андрій Радулевич 1 вересня 1978 року на Харківщині у с. Ленінка. Закінчив Ленінську школу, затим ПТУ № 28 за спеціальністю «маляр-штукатур-плиточник-облицювальник». Після цього у 2000 році переїхав на Житомирщину. У 2004 році працював два роки лісником у лісгоспі.

У 2012 році став підприємцем, живе в селі Повчине.

«У 2020 році в «Морському» я пройшов десятиденні мобілізаційні збори, прийняв присягу, отримав звання старшого солдата. Це був увесь мій військовий досвід, але вирішив підтримати хлопців, яким сам і видав повістки 25 лютого. Я був їм потрібен. Хто ж іще має своїм прикладом показати, як треба робити? Громаду залишив на заступника, довірив йому усі справи», – каже чоловік.

За розподілом потрапив у 140 батальйон тероборони, служить там і досі. Певний час перебував на кордоні з Білоруссю.

«Коли обороняли кордон, звісно, було страшно. Ніч у наряді, де кожен шелест видається «тим самим». Я постійно думав, як на Сході хлопцям це все витримати? Дивувався їхній силі, сміливості та патріотизму. Тоді й вирішив, що заради них буду робити все можливе і щосили допомагати.

Піщівська громада одна з перших перейшла до помісної Православної церкви України. Я просто не хотів нічого московського терпіти у громаді. Зараз бачу, що мешканці це підтримують, набагато більше стало прихожан, настрій у людей інший, кожен іде поставити свічку за українських бійців. Хлопці зі Сходу прийдуть і запитають: що ви тут робили? Ми віддавали життя за кожен метр землі. А ви що, попів московських підтримували?

Як їм в очі після цього дивитись? Як їм буде дізнатись, що тут їм не допомагали, не підтримували? Вони та Україна – це наше все. Маємо боротись усіма методами», – запевняє військовий.

Про свою громаду Андрій Борисович може говорити годинами. Найбільше хоче, щоб вона процвітала. Як справжній керівник має багато планів, справа тільки за перемогою. Громада сама себе забезпечує: одна з перших купила дробильну машину. Якраз перед тим як почалась війна, мали зробити кілометр асфальту, зараз це все відклали на майбутнє.

«Якщо не буде можливості, зроблю все своїми силами, сам вивчу технологію, але той асфальт покладу обов’язково. Далі у планах створення робочих місць, залучення інвесторів, маю привести до ладу центр у Піщеві. Плануємо побудувати тенісний корт і кафе. Думаю, попит буде, тому що траса поряд.

Усе, що потрібно для того, щоб усі плани здійснилися, – це команда, тил, який підтримує. Хочу, щоб у моїй команді усі були горою одне за одного, мали спільні плани, робили все для розвитку громади, залучали інвесторів, створювали робочі місця. Після перемоги це буде вкрай необхідно», – наголосив очільник села.

Андрій Радулевич живе громадою. Тільки й розмов про те, якою вона буде, скільки всього ще потрібно реалізувати, а у кожному селі він бачить потенціал. Проте зараз усе відійшло на другий план, бо найбільше нам потрібно дбати про ЗСУ. Тим хлопцям та дівчатам допомога потрібна цілодобово. Певний час на території тергромади дислокувалась бригада, за вказівкою голови її забезпечували усім необхідним. «Щоб їм було не соромно згадувати, де саме вони у цей період проживали», – каже Андрій Борисович

Навіть під час служби йому постійно телефонують односельці з проханням про допомогу, нікому не відмовляє, а коли є вільна хвилина, постійно навідується, перевіряє стан справ у громаді.

Віктор Гончарук

Про силу українців почали говорити ще за часів Майдану. Тоді нашу акцію протесту обговорювали багато країн світу: «Молодь не побоялась піти проти влади». Зараз світ говорить про нашу незламність. Ми стали прикладом єдності для всіх саме завдяки патріотам, тим відчайдушним чоловікам та жінкам, хлопцям та дівчатам, які добровільно стали на захист держави у найскрутніший час, часто ціною свого життя.

У день, коли ми дякуємо кожному, хто пішов захищати країну, мусимо згадати ще й тих, кого вже немає поряд. Тих, хто поклав своє життя на полі бою. Одним з перших посадовців, хто взяв до рук автомат, був депутат Звягельської районної ради, заступник голови Стриївської сільської ради Віктор Гончарук.

Політика та район були сенсом його життя. Завжди, коли вирішувалась доля району чи всієї України – Віктор Васильович стояв у перших рядах. Багато років був депутатом Новоград-Волинської районної ради, заступником голови Новоград-Волинської РДА, головою Новоград-Волинської районної ради у 2006-2010 роках, остання посада перед повномасштабним вторгненням – заступник голови Стриївської сільської ради. На війну пішов у складі 95 десантно-штурмової бригади (м. Житомир). Спершу воював на Донбасі, потім на Харківщині.

8 квітня 2022 року його життя обірвалось під час ракетного обстрілу поблизу Ізюма.

Певно, кожен бачив відео, де у перші дні війни Віктор Гончарук звертався до жителів району із закликом стати на захист своєї держави. Він не лише на словах, а й своїми вчинками та діями робив усе для України, боронив її.

Юрій Домашин

Наступний, кого ми згадаємо, – Юрій Домашин, колишній Довбиський селищний голова. Герой загинув у серпні 2022 року, звільняючи Херсонщину від окупантів.

Розпочалось усе з того, що Юрій Домашин дізнався, що у бійців 30 ОМБр, які на той момент перебували в Херсонській області, проблеми із водою. Знайшов автомобіль ЗІЛ-131, зв’язався з військкоматом і сам поїхав на передову, але вже з речами, щоб додому не повертатись. Спершу служив у Мелітополі – ремонтував техніку.

Юрій Григорович Домашин народився 19 березня 1969 року. Для своєї громади був справжнім лідером та господарем. Кожен житель селища згадує його з гордістю. Такого господаря ще треба пошукати. З 1996 по 2020 роки очолював Довбиську селищну раду. Після 24 лютого був його другий бойовий досвід, адже перед тим він, теж добровільно, брав участь в АТО. Ніколи не залишався осторонь, їздив на Майдан разом з небайдужими мешканцями селища, возив туди продукти. А після анексії Криму вирішив взяти до рук зброю.

Його син зараз на знак пам'яті про батька допомагає ЗСУ усім можливим та започаткував проєкт «Збережи та пам'ятай».

«Ідея цього проєкту виникла через місяць після загибелі батька, – розповів Суспільному Назарій Домашин. – Я дуже його поважав. Він був для мене людиною з великої літери. Минув час, і я зрозумів, що забуваються загиблі військові люди, які віддають таку велику ціну за нашу перемогу. І мені захотілося зробити щось таке, що продовжує його пам’ять, і тим самим наблизити нашу перемогу».

Ці люди – герої нашого часу, яких мають знати й пам'ятати ще багато поколінь, адже саме вони пишуть нову історію України. Усі ті, що з часів Майдану проявляють свої найкращі патріотичні риси, закріпили той тип сучасного українця, якого найбільше бояться наші вороги. Наше життя розділилось на до та після, бо до того українці могли бути айтівцями, будівельниками, музикантами чи кухарями, а зараз вони – воїни, бійці, які щосили готові захищати рідну землю. Українці здатні на подвиги, здатні на героїзм.

Слава Героям!